На початку 50-х років я вперше зустрівся із Василем Макаровичем Гредюхою, який згодом став колегою і другом.

Щирість, оптимізм, гумор притягували до нього людей. І не дивно, що протягом багатьох років (він читав в школі російську літературу) учні доброзичливо між собою називали Василя Макаровича «Наш Тьоркін».

Самодіяльний актор від Бога, Василь Макарович зразу по війні був одним із перших організаторів хоробицького драмгуртка.

До речі, драмгурток існував понад сорок років.

Про рівень майстерності говорить той факт, що виступали хоробичани по селах і містечках не тільки свого району, а й Білорусі. А у 1987 році захищали Городнянщину на обласному огляді, стали лауреатами, отримали диплом І ступеня. Багато ролей, як правило комедійного характеру, зіграв і Василь Макарович.

З особливим успіхом йому вдавався Попандопало в п’єсі «Весілля в Малинівці».

Активна позиція — девіз його життя.

Майже десять років очолював Василь ветеранську організацію в селі. Жаль, що два роки тому пішов із життя, не доживши до 60-річчя Великої Перемоги. В неї він вніс свою особисту частку. Про це свідчать дві медалі «За відвагу», три поранення.

Війна застала Василя Макаровича у Слуцьку. Ввечері 22 червня його частина вирушила проти ворога, а на третій день Василь з однополчанами прийняв свій перший бій. Німці наступали по всьому фронту. В Брянській області під Трубачевськом дивізія, в якій воював Гредюхо, потрапила в оточення. Німці пішли вперед на 300 км. Довелось невеликими групами виходити з оточення.

З п’ятьма бійцями Василь пробирався на схід, намагаючись обходити населені пункти. Але голод не дозволяв минати всі. В одному із сіл, де не було німців, зайшли в хату. Господар нагодував солдат, і вони залишились трохи відпочити. У цей час до села німці підігнали колону військовополонених. Мабуть, хтось підказав їм, що у хаті червоноармійці. Німці оточили хату і всіх полонили.

Гнали полонених цілий день. Гредюхо захворів, з’явився жар. Пересуватись було важко. Товариші, як могли, підтримували, адже зупинка означала смерть.

На ніч полонених розмістили у великому хліві, призначеному для сушіння тютюну. Підлога була встелена соломою, листям.

Далі йти у Василя не було сил. Порадившись, товариші вирішили присипати його листям. Жар, виснаженість зробили свою справу. Гредюхо не чув, як полонені покинули приміщення, і залишився сам.

Куди йти далі?

Один із дядьків, який був трохи знайомий із Щорським районом, вказав шлях до Щорса. А також дав Василю цивільний одяг, бо вже по селах були поліцаї. Так пішов від села до села.

Перед Щорсом Гредюху зупинив поліцай, спитав: «Хто? Куди йдеш?». Василь був невеликого росту, давно неголений. Відповів, що ганяв худобу, а це йде додому. Далі шлях пролягав через річку. На мосту стояв німецький вартовий.

У цьому напрямку йшла і жіночка з і кошиком. Василь прилаштувався за нею. Поки німець перевіряв кошик та забирав яйця, Гредюха прошмигнув повз вартового. А увечері був вдома у Хоробичах. Це було в кінці листопада.

Після визволення Городнянщини у 1943 році Гредюхо знову потрапив на фронт.

Першу медаль «За відвагу» він отримав за визволення міста Паричі Гомельської області.

Будучи кулеметником станкового кулемета «Максим», Гредюхо отримав наказ командира роти висунутись вперед, окопатись і підтримати наступ кулеметним вогнем. Завдання було виконано. Рота увірвалась в місто. У цьому бою Василя було поранено.

Другу медаль Гредюхо отримав за бої під Берліном при штурмі Зеєловських висот. Перед німецьким дзотом залягла наша піхота. Наступати неможливо — кулеметна злива.

Розрахунку 76-міліметрової гармати був даний наказ висунутись вперед, зайняти вогневу позицію і знищити дзот. Гармату викотили на прямий приціл, відкрили вогонь. Дзот замовк. Піхота пішла вперед.

Навідника гармати Гредюху Василя було нагороджено медаллю «За відвагу».

Добру згадку залишив після себе Василь Макарович. З нагоди 60-річчя Перемоги друзі і бойові побратими піднімуть фронтові сто грам за світлу пам’ять їх земляка.

 

В. Песоцький,

голова первинної організації ветеранів війни та праці с. Хоробичі.