|
Герои Советского Союза Городнянщины
Іван Петрович Дудко. Найхоробріші. Герої Радянського Союзу Городнянщини. Городня, 1991.
Так уже, видно, влаштоване людське суспільство: народжуються і помирають імперії та держави, політичні партії і рухи, змінюються суспільні формації, права та обов’язки громадян. Незмінним залишається лиш одне: захист отчої землі, рідної Вітчизни.
Жертовно і героїчно на протязі віків захищав свою землю і наш народ від степових кочівників, татаро-монгольських орд, турецько-кримського нашестя, польсько-литовського поневолення, наполеонівських та кайзерівських загарбників і багатьох інших зайд та нападників. Воїн-захисник на Україні був і залишається чи не найпопулярнішою фігурою, овіяний ореолом слави в князівських і козацьких літописах, легендах, думах та піснях, свідченнях очевидців. Героїзм і відвага передавались з діда-прадіда онукам і правнукам всотувались в плоть і кров наступних поколінь.
Найбільш повно і всебічно розкрився героїзм народів СРСР в боях з гітлерівськими загарбниками та японськими мілітаристами під час Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 років. Не була винятком і наша Городнянщина. 12 тисяч її синів і дочок пішли громити ворога на всі фронти. На території району з фашистами воювали партизанські з’єднання С. А. Ковпака, О. Ф. Федорова, М. М. Попудренка, загони імені Щорса, імені Пархоменка, імені Будьоного, імені Ворошилова (Добрянський), підпільний райком партії, кілька підпільних груп. За свободу і незалежність Батьківщини в боях з гітлерівцями та японськими мілітаристами віддали життя більше 7 тисяч наших земляків.
За здійснені подвиги більше 7 тисяч городнянців нагороджені орденами і медалями, а семи найхоробрішим О. П. Жижкуну, Б. П. Калачу, В. П. Симонку, А. Д. Стебі, І. Е. Цимбалісту, М. Ф. Шатилу та Й. С. Юфі присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Різні ці люди за своїм характером, цивільними і військовими професіями, народились, росли, учились і працювали в різних місцях, воювали на різних фронтах і в партизанських загонах, але всіх їх об’єднує вірна синівська любов до Батьківщини, героїзм, відвага, кмітливість і безстрашність в боях, готовність віддати життя за рідну землю і волю. Саме про подвиги героїв-земляків читач і знайде коротенькі розповіді в пропонованій брошурі.
Можуть заперечити: а навіщо? Адже після проголошення незалежності Україна оголосила себе миролюбною без’ядерною державою. Та й в цілому світі клімат з кожним роком теплішає. Але ніхто і сьогодні не може дати гарантії, що комусь із маньяків на зразок біснуватого фюрера знову не захочеться, як бувало і раніше, погріти руки над пожежою в Україні? Отож маємо завжди бути в готовності захищати її честь, свободу і незалежність. І вчимось тому, насамперед в героїв-земляків.
І. М. Осипенко,
голова Городнянської районної ради ветеранів війни і праці.
За вашу і нашу свободу
Олексій Петрович Жижкун (1923-1945)
Скоро вже півстоліття як закінчилась Велика Вітчизняна війна, стільки ж минуло з дня загибелі Героя Радянського Союзу Олексія Петровича Жижкуна, а земляки-городнянці і досі пам’ятають його бойові подвиги. В місті його ім’ям названо вулицю, портрет гвардійця прикрашає алею Героїв-земляків біля вічного вогню, експонується в місцевому краєзнавчому музеї. Добре знаний в тихому завулку і батьківський дім, де народився і ріс майбутній герой, а тепер проживає сестра Тамара Петрівна.
Олексій, як і всі його ровесники був сином своєї епохи. Шкільні його роки припали на той час, коли на нею країну пролунав поклик до молоді оволодівати технікою. Отож і не дивно, що після закінчення школи хлопець швидко оволодів професією шофера, одержав автомашину і пішов працювати на одне з небагато численних підприємств Городні. Не забував юнак і про громадську роботу; входив до комсомольського, комітету, був одним з керівників гуртка автомобілістів щойно закінченої школи. Вся ота робота в тодішньої молоді спрямовувалась до одного: гідно підготуватись до захисту Батьківщини, над якою все густішали хмари недалекої війни.
І ось червень 1941-го. Такі, як Олексій, за віком ще не підлягали мобілізації до армії, і юнак попросився на фронт добровольцем.
Навчання в військовому училищі хоч було і короткотерміновим і хапливим, юнак непогано оволодів довіреною йому зброєю, тактикою бою, вмінням вести за собою людей.
Призначення одержав на посаду командира кулеметного взводу. І зразу ж на фронт.
На той час велися саме запеклі бої за місто Воронеж. У вуличних боях доводилося відстоювати кожен будинок. Один з них захищала група бійців взводу Жижкуна. Засіли там і відкрили прицільний вогонь по гітлерівцях з кулеметів. В цей час в будинок влучила ворожа бомба. Кулеметники швидко відкопали свого пораненого командира.
Лікуватись довелось кілька місяців. І тут подвійна нагорода: орден Вітчизняної війни і короткотермінова відпустка до недавно визволеної Городні. Молодшого брата Анатолія Олексій дома вже не застав — теж пішов на фронт. Відпускник розповідав батькам і сестрам, молодшим своїм землякам про пережите за два роки війни, висловлював впевненість в нашій неминучій перемозі над фашизмом.
І знову фронт. Кулеметна рота гвардії лейтенанта Жижкуна успішно громить гітлерівців на Україні в складі 83-го гвардійського стрілецького полку. Окрилений успіхом наступальних боїв, які закінчились повним визволенням України від фашистів, фронтовик пише в грудні 1944 року лист своїм землякам в Городню в якому говориться:
«Дорогі мої земляки, славні трудівники героїчного тилу! Шлю вам свій бойовий гвардійський привіт і найкращі побажання у великій героїчній праці на допомогу фронту... Ми, бійці, нещадно громимо ворога на землі братньої Польщі, женемо гітлерівців до їх лігва, щоб остаточно знищити, Недалеко вже день нашої перемоги. Прийде цей великий день, і ми повернемося додому, до своїх матерів і сімей, і тоді разом з вами будемо будувати наше нове щасливе життя».
Цей лист прийшов тоді, коли саме збирали кошти на побудову танкової колони «Колгоспник Чернігівщини». Його читав кожен робітник, кожен колгоспник. Більше 740 тисяч карбованців, сотні центнерів хліба, картоплі, овочів, молока, м’яса відправили городнянці у фонд перемоги.
Бої на польській землі були важкими і кровопролитними. Та ніщо вже не могло зупинити наступу радянських військ, які підійшли до Вісли. Почалася підготовка до її форсування.
Групу розвідників на західний берег ріки повів гвардії лейтенант Жижкун, який на той час уже був досвідченим і кмітливим воїном. Відважна п’ятірка благополучно висадилась на ворожий берег, підповзла до траншеї гітлерівців і стрімко увірвалась до неї. Розгублені фашисти були знищені за кілька хвилин.
Закріпились в відбитій траншеї, і командир почав уважно вивчати обстановку.
Недалеко виднілося напівзруйноване село Мцишек. З крайнього будинку виривались кулеметні черги, спрямовані в бік передбачуваної переправи наших військ. Треба будь-що подавити вогневу точку. Жижкун сам повзе туди. Влучний кидок гранати і кулемет замовкає.
Через деякий час розрив снаряда розбризкує воду у річці. То нашу переправу почали обстрілювати ворожі артилеристи. Гармата виявилась схованою за будинками та деревами. Дістались розвідники і туди. Ворожі артилеристи якраз готувались дати черговий постріл по річці. Гранатами та автоматними чергами сміливці знищили обслугу і гармата не встигла вистрілити. На всяк випадок прочесали автоматними чергами всі закутки і дали звістку на протилежний берег Вісли, що переправі наших військ у цьому районі ніщо не загрожує.
Через кілька годин на західному березі Вісли уже був увесь полк. Дізнавшись про сміливі дії розвідників на ворожому березі Вісли, командуючий армією В. І. Чуйков високо оцінив талант молодого чернігівського офіцера і представив гвардії лейтенанта Жижкуна на присвоєння звання Героя Радянського Союзу, а його товаришів до інших бойових нагород. Це високе звання однак відважному командиру було вже присвоєно посмертно.
Останнього листа матері в Городню Олексій відправив 28 січня 1945 року. А через якийсь час прийшла похоронка, з якої однак не можна було дізнатись ні про обставини, ні про місце смерті героя.
Більше тридцяти років потратила Ольга Давидівна, щоб про все це дізнатися. Вона написала десятки листів в архіви, музеї, військові частини, аби знайти хоч якісь сліди полеглого в боях сина. І все безрезультатно. Тоді мати надіслала листа до Червоного Хреста Польщі. Польські друзі повідомили, що Герой Радянського Союзу Олексій Петрович Жижкун помер від ран у місті Познань і похований там в братській могилі на кладовищі Милостово.
Одночасно було й запрошення Ользі Давидівні відвідати могилу сина. Та їхати старенькій було вже не під силу. Тоді Ольга Давидівна набрала в хусточку української землі і відправила в дорогу свою дочку Тамару, І тепер згадує Тамара Петрівна як тепло там зустрічали її поляки, як шанують пам’ять полеглих в боях радянських воїнів. Кожного дня йдуть до братської могили жителі Познані з квітами, кладуть їх до підніжжя пам’ятника, з болем вимовляючи слова відомого афоризму: — Вони полягли за вашу і нашу свободу.
Пам’ятаймо про те й ми. Пам’ятаймо і шануймо героїв, які віддали життя, щоб врятувати світ від фашистської чуми, щоб не допустити нової війни.
Урок мужності
Борис Пилипович Калач (народ. в 1923 р.)
Не знаю, як тепер, а років п’ятнадцять — двадцять тому в школах білоруського Гомеля регулярно проводились уроки мужності, на одному з яких випало побути і мені. Діти приходять на них з букетами квітів, бо вчителі в них в цей день незвичайні — фронтовики, партизани.
До десятого класу школи-інтернату знайомою неспішною ходою зайшов чоловік з Золотою Зіркою героя на грудях.
— Борисе Пилиповичу, — підвівся високий юнак. — Сьогодні у нас урок мужності. Багато ви нам розповідали про героїв Гомеля, і партизанів України, а ось про себе ні слова. Розкажіть...
— А що розповідати? Біографія В мене така, як і в більшості ровесників-комсомольців. Але раз так слухайте...
Батьки мої жили на Чернігівщині в невеличкому селищі біля станції Городня. Ходив до школи, закінчив семирічку. Потім школа фабрично-заводського навчання в Гомельському паровозоремонтному заводі. Оволодів спеціальністю токаря, почав працювати на цьому заводі, вступив до комсомолу. Через деякий час повернувся до батьків на Чернігівщину, став завідуючим складом запасних частин в Городнянській МТС...
Коли почалася війна, я був вашим ровесником. Невдовзі Чернігівщину окупували фашисти.
Доходили чутки, що неподалік, в Єлінських лісах, діють партизани. Стало збиратись нас кілька комсомольців в хаті Сашка Шумана, який жив кілометрів за два в розташованому на болоті Павлово-Іванівському хуторі, куди рідко заглядали німці та поліцаї.
І тут нам повезло. На хуторі з’явився двоюрідний брат Саші — колишній чекіст, комуніст Олександр Іванович Шуман, який вже воював в Комаринському партизанському загоні на Гомельщині і повернувся в рідні місця підлікуватись. Він і вніс конкретність в роботу, порекомендувавши нам збирати зброю, слідкувати за рухом поїздів, шукати надійних людей, встановлювати з ними зв’язки. А потім ми пішли в партизани.
Дізнавшись, що ми городнянські комсомольці, Олексій Федорович Федоров запросив нас на бесіду, детально почав розпитувати про кількість німців і поліцаїв у Городні, Інтенсивність руху на залізниці, настрій населення...
Федоров наказав мене, обох Шуманів, Володю Митька зарахувати до свого загону.
23 березня 1942 року великі сили німців, мадьярів та поліцаїв, підтримані артилерією та авіацією, повели наступ на партизанів. Двом кулеметникам і мені було доручено слідкувати за однією з лісових просік і на випадок появи там ворога зав’язати бій. Якось там вийшло, що вже зранку бій почався майже на всіх заставах, а у нас було тихо. І раптом зовсім низько над лісом з’явилося два літаки. Всі думали, що то німецькі, а вони виявилися нашими. В небі розкрилися кілька білих парашутів з вантажем. То у відповідь на радіограми нашою командування прийшла допомога з Великої землі. Та ще й в такий критичний момент! Партизани вправно розрізали скинуті мішки, брали новенькі автомати, гвинтівки, патрони і йшли в бій. В цей день я одержав перше своє бойове хрещення...
На початку березня 1943 року наш командир Олексій Федорович побував в Москві і одержав завдання вирушити зі своїм з’єднанням до Західної України і паралізувати рух до фронту ворожих поїздів та машин по залізничних і шосейних дорогах. Мене, як досвідченого підривника, призначили командиром диверсійної групи загону імені Щорса.
Завдяки хоробрості підривники завдали фашистам величезної шкоди.
Даремно дехто думає, що робота підривника-мінера це тільки захоплююча романтика. Воно, звичайно, красиво і ефектно дивитися, як спалахне і гримне вибух, як летить під укіс паровоз, лізуть один на одного вагони, як все охоплює полум’я, а з нього намагаються вискочити і тут же падають від партизанських куль ошелешені фашисти. Але це вже кінцевий результат. А щоб його досягти треба ще ого-го скільки. Професія мінера вимагає великої сміливості, великого напруження, витримки, кмітливості і точності. Адже за десятки кілометрів треба принести важку міну, обдурити німецьку охорону, непомітно пробратися до насипу, в темряві замінувати колію (найменша неточність і злетиш у повітря), замаскувати сліди своєї роботи і непомітно відійти. А ворог теж не дурніший за тебе, теж не дрімає. Отож нерідко доводиться ставити міни і відходити під вогнем противника. Недаремно всіх, хто хотів стати мінером, попереджували, що він помиляється лише один раз в житті. Та в наших комсомольців було стільки ненависті до ворога, що їх не лякали ніякі небезпеки і труднощі. Всі молоді підривники мого взводу сміливо йшли на операції і влітку 1943 року під час вирішальної битви на Курській дузі майже припинили рух фашистських поїздів на відведеній нам ділянці.
Тільки один наш взвод під Ковелем і Брестом підірвав 54 ворожих ешелони, з яких 12 записано на мій особистий рахунок. Не гірше діяли й підривники Володя Павлов, Іван Дербо, Евген Морозов, Всеволод Клоков, Дмитро Ретузо.
Після з’єднання партизанів Федорова з Радянською Армією, я пройшов короткочасне навчання і влітку 1944 року в складі групи Курова висадився з літака в горах Словакії. Там в партизанському загоні «За Родину», в який швидко розрослася наша група, я знову був командиром диверсійного взводу, брав участь в багатьох боях і диверсіях. Тут і одержав останнє поранення.
Тут маємо бодай на хвилину перервати розповідь Бориса Пилиповича і навести невеличкий уривок з нарису його бойового побратима-підривника Володимира Павлова «Товарищ Илья Пророк» з якого важко поранений Калач постає справжнім партизанським богатирем: «Нарешті Калач остаточно втрачає сили. Патронів в диску нема. Про те, щоб змінити диск однією рукою в перекошеному автоматі, не може бути й мови...
Бачачи, що партизан не відповідає гітлерівці припинили стрілянину. Слух Бориса вловлює чужу мову. Потім чуються уривчасті слова команди і три німці з автоматами напоготові починають спускатися вниз.
— Ну Борис, — мелькає в голові Калача, Він підносить лимонку до рота і зубами розтягує вусики чеки...». Врятували партизана пі доспілі товариші. Отож знову йому слово:
— Через кілька днів мене відправили на радянську землю в госпіталь. Лікуватись довелося більше, ніж півроку. Приїхав до рідної Городні, а тут одразу дві радості — Указом Президії Верховної Ради СРСР мені присвоєно звання Героя Радянського Союзу і повною нашою перемогою закінчилась війна.
З однією рукою я, звичайно, не міг повернутися до професії токаря і вирішив перекваліфікуватися. В Гомелі закінчив педагогічний інститут, вступив до партії. А далі самі знаєте — більше двадцяти літ з вами.
Година пролетіла як мить. Учні сидять зачаровані: то он який у них директор. А коли піднесли йому квіти, він м’яко відмовився:
— Віднесемо до могили Невідомого солдата.
Вони йшли центральним проспектом міста Гомеля — український вчитель-герой Борис Пилипович Калач і його юні білоруські вихованці — хлопчики і дівчатка, яких він сьогодні вчить чесно і красиво жити.
Кажуть, що в наші дні подібні уроки втратили своє виховне значення. Ні в якому разі. Життя таких людей, як Борис Пилипович Калач — то суцільний урок мужності для сучасних і майбутніх молодих поколінь.
Залишаюсь в Севастополі
Володимир Полікарпович Симонок (1912—1942)
Севастополь важко уявити без моря і флоту. Тому кожен, хто хоче познайомитись з його історією, прагне насамперед потрапити до музею Чорноморського флоту. Але тут не тільки морські реліквії.
Один з фотостендів зустрічає нас грізно піднятим в небо чорним стволом звичайного сухопутного міномета. А поруч з ледь помітною усмішкою припав до прицілу обпалений південним сонцем молодий чорнявий капітан-армієць із Золотою Зіркою на грудях. Лаконічний підпис під знімком повідомляє: «Герой Радянського Союзу Володимир Полікарпович Симонок».
Читають відвідувачі цей підпис і пригадують, що вже десь чули таке прізвище. Так, чули: від водія тролейбуса, які за кілька зупинок від музею оголошував:
— Вулиця імені Героя Радянського Союзу Симонка.
Народився і виріс Симонок в розташованому поруч з Білорусією селі Кусії Городнянського району, звідси пішов до армії. Батько юнака Полікарп Данилович — учасник російсько-японської та першої імперіалістичної воєн, Дроздовицького збройного повстання на прощання сказав:
— У солдатах на війні одна доля: або груди в хрестах або голова в кущах.
Після відмінного закінчення військового училища молодий лейтенант Симонок одержав призначення командувати мінометною ротою 31-го стрілецького полку 25-ої Чапаївської дивізії, яка дислокувалась на лівому березі Дунаю. Тут для молодого офіцера і почалася війна.
Тридцять діб утримував полк свій дунайський рубіж, вміло відбиваючи фронтальні й флангові атаки переважаючих сил ворога. Вже в перших боях мінометники Симонка показали неабияке вміння володіти зброєю, витримку і героїзм.
Далі була легендарна оборона Одеси, куди, уникаючи оточення, в кінці липня відступила Приморська, армія. На найбільш небезпечному фланзі 31-го полку майже (поруч з піхотою опинились ї мінометники Симонка.
В один із днів відбито сім румунських атак, але ворог продовжує насідати і вклинюється в нашу оборону. Спостережливе око Симонка швидко «засікає» ворожі вогневі точки. Командир сам стає до прицілу і кількома мінами примушує їх замовкнути. Далі, не чекаючи ні хвилини, повів піхотинців в контратаку. Прорив було ліквідовано, щойно зайнятий ворогом Кагарлик повернено.
Іншого разу в розпорядження Симонка попали дві зенітні установки спарених кулеметів на автомашинах. На світанку машини на повному ходу з тилу увірвались в бойові порядки фашистів і в упор почали їх розстрілювати. Фашисти принишкли в окопах. Тоді Симонок з кількома сміливцями кинувся в траншеї і так захопився боєм, що й не помітив, як віч-на-віч зіткнувся з цілою чортовою дюжиною румунів. Коли товариші підоспіли на допомогу, вісім фашистів лежали мертвими, а п’ятеро стояли з піднятими руками. З ворожого тилу Симонок привіз не тільки язиків, а й дві протитанкові гармати, ручний кулемет, і більше десятка автоматів.
Командуючий військами Одеського оборонного району контрадмірал Г. В. Жуков на спостережному пункті в присутності багатьох морських і сухопутних офіцерів спитав Симонка:
— Ану, розказуйте, як з тринадцятьма упорались?
— А в мене іншого виходу не було, товаришу контр-адмірал. Або мені гинути, або їм. От я й вирішив хай краще вони гинуть. А решту то вже автомат і гранати довершили.
— Спасибі. Командування представляє вас до найвищої нагороди звання Героя Радянського Союзу. Я з задоволенням ставлю свій підпис під нагородним листом і з свого боку підписую клопотання про присвоєння вам звання капітана.
І знову бої, бої.
Після 73-денної героїчної оборони Приморська армія евакуюється до Севастополя. Мінометники Симонка прикривають її відхід.
Почалася героїчна восьмимісячна оборона славної Чорноморської твердині. І тут досвідчені мінометники Симонка вміло б’ють фашистів. В грудні 1941 року гітлерівцям вдалося дещо потіснити наші частини в районі Мекензієвих висот. Разом з піхотинцями та моряками не виходили з бою і мінометники Симонка, вели вогонь і зводили нанівець всі зусилля фашистів.
«В боях на підступах до Севастополя, — писала 15 лютого 1942 року газета «Красный черноморец», — ще повніше розкрився воєнний талант Симонка. Мінометна рота, якою він командував стала грозою для гітлерівців. Коли ворог з усіх сил рвався до міста, бійці разом з тов. Симонком ні на крок не відступили».
Таку ж високу оцінку в ці дні давала герою-мінометнику і «Красная звезда».
В цей час рота Симонка розгортається в мінометний батальйон. Молодий комбат доклав усіх зусиль, щоб як найшвидше допомогти молодому поповненню «обстрілятись» і оволодіти більш сучасними мінометами. Робилося це під безперервним вогнем противника. По кілька разів на день доводилося вступати в артилерійсько-мінометні дуелі з гітлерівцями, бити по скупченнях піхоти.
Побувавши навесні 1942 року в батальйоні Симонка письменник Лев Озеров писав:
«Цей мінометний батальйон славиться мужністю і бойовим вмінням... На бойовому рахунку батальйону десятки розбитих німецьких гармат, кулеметних бліндажів, автомашин з боєприпасами. Полонений єфрейтор Герберт з 123-го німецького піхотного полку тремтячим голосом сказав на допиті:
— Ми не можемо знайти порятунку від ваших мін. Вони переслідують нас на кожному кроці. Багато моїх товаришів загинуло, дехто втратив розум».
В кінці травня 1942 року, скориставшись невдачею нашого Керчинсько-Феодосійського десанту, гітлерівці підтягли до місті свіжі частини і при підтримці великих сил авіації та артилерії почали третій штурм Севастополя.
На Мекензієві висоти для ліквідації ворожого прориву була кинута бригада морської піхоти. Дорогу для наступу розчистили мінометники Симонка. Німці почали відступати. Але в фланг наступаючій бригаді вдарили свіжі сили фашистів і над моряками нависла загроза оточення. Через якусь хвилину в бій знову вступили мінометники Симонка. Стріляючи з коротких дистанцій, вони суцільною вогненною стіною перегородили шлях фашистам, які не витримали і кинулись назад. Тоді вогонь було перенесено вглиб розташування противника і для відступу дороги не було.
Ще двадцять днів утримували радянські війська Севастополь і тільки за наказом командування про евакуацію залишили рубіж і відійшли на мис Херсонес. Цей відхід вміло прикривав батальйон Симонка.
І ось тут, біля мису Херсонес, Симонок здійснив повний подиву свій останній і певно найбільший подвиг. Ось як це було.
Уцілілі мінометники Симонка, знеможені боями, спекою і спрагою сиділи в глибокій вирві від бомби і вслухались в артилерійську канонаду. Раптом десь загурчав автомобільний мотор. Люди підвелись і побачили, як з охоплених полум’ям руїн вихопився побитий кулями вантажний «ЗІС». Біля воронки машина рвучко зупинилась.
— Чи не чапаєвці бува? — втомленим голосом гукнув червоноармієць із засмальцьованою пов’язкою.
— Вони самі, — відповів старшина із закривавленою пов’язкою на голові. — Кого треба?
— Командира мінометниго батальйону Симонка.
Симонок підвівся на зустріч із бритвою в руках, якою тільки що шкріб сухі щоки.
— Доручення маю до вас, товаришу капітан.
— Слухаю.
— Діло секретне, — зам’явся червоноармієць. — Я б хотів віч-на-віч поговорити.
Симонок обвів важким поглядом жменьку обдертих, здебільшого поранених бійців — все що залишилось від його батальйону.
— Говори при всіх, від них я не маю чого критися.
— Контр-адмірал наказав передати, що завтра з Камишової бухти відійде останній підводний човен, на якому для вас заброньоване місце.
Запала важка гнітюча тиша. Її порушив твердий комбатів голос:
— Передайте адміралові мою щиру подяку, але я не можу виконати його наказу і в такий важкий час покинути своїх бійців. Нехай на моє місце візьмуть пораненого, який не може померти стоячи. А ми відступимо до Херсонесу і дамо останній бій. Я залишаюсь в Севастополі. Разом з ними залишаюсь.
На очах у червоноармійця блиснули сльози. А бійці Симонка мовчки вантажили на плечі опорні плити, стволи, ящики з мінами і рідким ланцюжком рушили до моря. Останнім йшов капітан із золотою зіркою на грудях.
Через день радянське Інформбюро повідомило, що наші війська після восьмимісячних. важких боїв, знищивши до трьохсот тисяч ворожих солдатів і офіцерів, величезну кількість техніки, залишили Севастополь. А на мисі Херсонес і Фіолент ще десять днів точились бої. То без води і їжі, з мізерним боєзапасом бились з ворогом залишки Приморської армії, бригад морської піхоти та 35-ої берегової батареї, яким було доручено прикривати евакуацію міста. Розлючені фашисти кинули на сміливців літаки, обстрілювали позиції з моря, закидали оточених бійців димовими шашками. Останні постріли тут стихли тільки 12 липня 1942 року.
Молодий Герой Радянського Союзу з Полісся до кінця виконав дану батькові та Вітчизні клятву, свій воїнський обов’язок і назавжди залишився в місті нашої морської слави.
В боях на Тисі
Андрій Дмитрович Стеба (народ. в 1904 р.)
У згаданих вище Кусіях Городнянського району народився не тільки В. П. Симонок, а ще один Герой Радянського Союзу Андрій Дмитрович Стеба. Небагато, звичайно, на Чернігівщині знайдеться сіл, та й ще невеликих, які б дали двох Героїв Радянського Союзу. Кусії дали. Чому?
Пояснення досить просте: дух захисту рідної землі тут перелається з діда-прадіда. До цього жителів Кусеїв спонукали історичні обставини. Адже в 16—17 століттях тут проходив кордон із шляхетською Польщею і селянам не раз доводилось відбивати панські наскоки, захищати своє майно. Під час наполеонівського нашестя 1812 року тут було зосереджене ледь не все чернігівське селянське ополчення, яке не допустило проникнення противника на українську землю з Білорусії. В 1918 році Кусеї стали одним з активних осередків Городнянщини по підготовці Дроздовицького повстання проти німецьких окупантів.
Сміливо взялись за зброю кусеївці в роки Великої Вітчизняної війни, хоробро воювали на багатьох фронтах і в партизанських загонах. До речі, Добрянський партизанський загін восени 1941 року базувався саме в районі Кусеїв.
Свідком багатьох цих подій і тим більше цікавих розповідей був, звичайно і Стеба, який народився і виріс в Кусіях. До війни в нього була досить мирна професія — економіст. Коли почалася війна рахівницю і арифмометр довелося змінити на автомат.
На фронт Стеба потрапив з перших днів війни. Солдатської науки і командирського досвіду довелось набиратись в ході важких оборонних і наступальних боїв на Західному, Південно-Західному, 2-ому і 3-ому Українських фронтах. А це означало, що командиру роти лейтенанту Стебі довелося переміряти власними ногами ледь не всю Білорусію, Україну, чимало областей Росії, вийти на угорську землю.
Восени 1944 року 795-ий стрілецький полк 228-ої Вознесенської дивізії з боями вийшов на кордон Угорщини, яка була досить активним союзником Гітлера. Дальший наступ радянським військам перегородила не широка, але бурхлива гірська Тиса.
Загартована в боях стрілецька рота лейтенанта Стеби, разом з іншими підрозділами вибила гітлерівців із добре оснащеного бойовими засобами укріпленого району і переслідувала їх до самої річки. Наступ наш був настільки стрімким, що гітлерівці навіть не зуміли скористатись паромами та човнами і були скинуті в Тису в прямому розумінні цього слова. Ворожі солдати та офіцери гинули під влучними чергами наступаючої роти, топилися в бурхливій річці.
— А тепер негайно на трофейні пароми і на той бік річки, — наказав Стеба.
Вигідний плацдарм на протилежному бером роті вдалося захопити майже безперешкодно. Але знав Стеба, що гітлерівці не змиряться з цим і спробують або знищити роту, або скинути її в річку, тому й наказав підлеглим спішно окопуватись, готуватись до відбиття ворожої контратаки.
І командир не помилився. Через якийсь час німці підтягли резерви, які в два чи три рази перевищували сили роти, при підтримці танків та бронетранспортерів рушили на оборонців плацдарму.
Висунуті наперед найбільш досвідчені гранатометники зуміли зупинити ворожу техніку перед самими окопами.
Гаяти не можна було і хвилини, і командир повів роту в контратаку. Наступаючого противника було відкинуто. Саме завдяки цьому головні сили дивізії переправились через Тису майже без втрат і пішли в наступ по угорській землі, швидко звільняючи міста і села.
Під час короткого перепочинку були підраховані ворожі втрати цього бою. Виявилось, що рота Стеби знищила майже 500 ворожих солдат та офіцерів, захопила шість справних гармат, сім мінометів, чимало кулеметів та автоматів. Ледь не десята частина знищених гітлерівців була на рахунку Стеби, який не тільки вміло керував боєм, а й досконало володів всіма видами зброї.
В цьому бою лейтенант Стеба одержав контузію, але залишився на полі бою, доки не переправились через річку основні сили дивізії.
Після бою командир дивізії вишикував сміливців оголосив їм подяку за кмітливість та хоробрість і сказав:
— Всі одержите бойові нагороди. А вас товаришу лейтенант представимо до звання Героя Радянського Союзу. Так діяти й далі!
— Служимо Радянському Союзу! — дружно відповіли обпалені боєм бійці.
Назавтра рота рушила в дальший наступ. Але вже з іншим командиром. Стебі, тепер вже старшому лейтенанту довелося йти до госпіталю лікувати свою контузію. Там його застав 24 березня 1945 року Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
Після війни Андрій Дмитрович повернувся до своєї мирної професії економіста. Живе тепер в Дніпропетровську перебуваючи на пенсії.
Кусеївці і сьогодні пам’ятають героїчні подвиги своїх земляків, пишаються ними.
Цимбалістова магістраль
Іван Єлисейович Цимбаліст (1911 — 1960)
У травні 1943 року Чернігівське партизанське з’єднання, після рейдів по Чернігівській, Брянській і Гомельській областях, повернулось на свою стару базу в Єлінські ліси. Микола Микитович Попудренко одразу ж викликав до себе командира диверсійного взводу Івана Єлисейовича Цимбаліста:
— Німці активно готуються до свого літнього наступу і посилено перекидають на фронт живу силу і техніку. Ми одержали наказ паралізувати рух ворожих поїздів по залізницях. Тобі ж доручаємо «свою» магістраль — Бахмач—Гомель.
Залізниця ця була й справді добре знайома Цимбалістові. Неподалік від неї, в Мощенці, він народився, зовсім поруч, у Городні, навчався в профтехучилищі, пізніше вчителював на Бахмацькому залізничному вузлі. На цій залізниці взимку 1942 року, він почав свою диверсійну роботу.
Про шлях Цимбаліста в партизани досить цікаво розповідає в своєму щоденнику болгарська партизанка із з’єднання О. Ф. Федорова, кореспондент «Комсомольской правды» Лілі Карастоянова. Коли Іван Єлисейович восени 1941 року з’явився в рідному селі мати зраділа, а батько насупився і навіть відвернувся. Син правильно зрозумів той жест: батько докоряв його в бездіяльності і вимагав більш рішучих дій.
І мав на те повне право. Адже солдат російської армії Єлисей Іванович Цимбаліст в 1915 році втік з німецького полону до Франції і приніс командуванню тоді союзної нам армії цінні відомості про ворожі укріплення, які були розгромлені. За це президент Франції нагородив його орденом Почесного легіону, а російське командування Георгієвським хрестом. Воював Є. І. Цимбаліст з німецькими окупантами на Україні і в 1918 році. Отож прямо й спитав сина:
— Як гадаєш, вистоїмо?
— Повинні б.
І як же зрадів батько, коли син повернувся з війни із Золотою зіркою героя. Але те було пізніше. А тоді...
— Бери своїх найкращих хлопців, — продовжував М. М. Попудренко,
— і негайно на залізницю. Треба зробити все можливе, щоб до фронту і миша не проскочила. Це тобі і наказ, як командиру взводу, і доручення, як членові підпільного обкому партії.
— Буде виконано, товаришу командир з’єднання.
— Де думаєш отаборитися?
— У своєму Городнянському районі, на стику України і Білорусії. Місцевість і люди мені там знайомі, понад Терюхою ліси всюди і чагарники. Маскуватись легко і зручно. Області різні. Німецькі й поліцейські комендатури не так контактуватимуть між собою. Легше маневрувати буде.
— Розумно і логічно.
— А ще запропонував би, Миколо Микитовичу, діяти на залізниці не однією, а двома групами.
— Боїшся, що сам не впораєшся? — звів Попудренко запитально погляд.
— Не в тім справа. Війна є війна, і може трапитись, що фашисти на якийсь час і не підпустять нашої групи до залізниці. Ось тоді б друга група і вдарила десь південніше Щорса.
— Послати знайдемо кого?
— Кравченка Пилипа Яковича.
— Думаєш справиться?
— А чому б йому й не справитись? Він же, як і я, кадровий армійський мінер. Міни власної конструкції має.
В призалізничні ліси Городнянщини група Цимбаліста дісталась за дві ночі. Ще дві доби пішло на відпочинок і розвідку. А п’ятої ночі на перегоні Хоробичі — Терехівка злетів у повітря перший ворожий ешелон. За ним другий і третій... Не сиділа склавши руки на перегоні Щорс — Низківка і група Кравченка, яка сповіщала про свою роботу приглушеними відстанню вибухами.
Розгром німців на Курській дузі і перехід Радянської Армії, в рішучий наступ подвоїли партизанські сили, піднімали наших людей на нещадну боротьбу з ворогом. І пригадав тоді Цимбаліст, як, обминаючи села, крались вони в чотирьох на лижах до цієї залізниці взимку 1942 року на свою першу диверсію. Як мерзли всю ніч біля полотна, але так і не діждались ворожого ешелону і зуміли підірвати тільки колію. А тепер он скільки навергали! Дивився Цимбаліст на понівечені під укосами паровози, обгорілі вагони, сплющені ворожі танки та автомобілі — душа раділа. Чиста робота!
Та інакше й бути не могло. В ту зимову ніч до залізниці йшли лише чотири самітні лижники-підривники, розраховуючи лише на свої сили. А тепер в них добре озброєна і навчена група. Ось тут, поруч, в лісах діє підпільний Городнянський райком партії, сформований ним партизанський загін імені Пархоменка. В кожному селі свої зв’язкові й помічники, а в деяких навіть створені підпільні партійні і патріотичні групи. Весь народ піднявся на боротьбу з ненависним фашизмом. Та й міни вже не ті. Тоді треба було чекати поїзда за якихось 10-15 метрів від залізниці і при його наближенні сіпати за мотузку, потім відходити під ворожим вогнем.
Тепер міна сама спрацьовувала під вагою паровозних коліс. Ось і летять ешелон за ешелоном під укіс. Та чи не найкраще про це розповість рапорт самого Цимбаліста:
3 серпня 1943 року на перегоні Городня — Хоробичі підірваний залізничний ешелон противника з озброєнням (кулеметами і гвинтівками), розбитий паровоз і шість вагонів. Рух поїздів припинено на 8 годин.
5 серпня 1943 року на перегоні Хоробичі — Терехівка підірваний залізничний ешелон противника з танками та автомашинами. Розбитий паровоз і 10 платформ.
12 серпня 1943 року на перегоні Хоробичі — Терехівка підірваний залізничний ешелон противника з живою силою і продовольством. Розбитий паровоз і 3 вагони. Убито 23 окупанти.
13 серпня 1943 року на перегоні Хоробичі — Терехівка підірваний залізничний ешелон противника із зерном яке направлялось до Німеччини. Розбитий паровоз, 5 вагонів і 11 вагонів пошкоджено.
На залізничній магістралі Бахмач — Гомель група Цимбаліста діяла сміливо і вміло. За якихось півтора місяця в повітря злетіло 17 фашистських ешелонів. В серпні — вересні 1943 року німці так і не змогли налагодити руху поїздів на ній.
Батьківщина високо оцінила подвиг нашого земляка — Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року Івану Єлисейовичу Цимбалісту присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Після визволення області І. Є. Цимбаліст працював заступником голови Чернігівського облвиконкому, першим секретарем Носівського райкому партії, завідуючим відділом обкому партії, керуючим облльонпенькотрестом. Помер в 1960 році. Похований в місті Чернігові.
Відтоді минуло майже півстоліття. Сьогодні вже нема серед нас героя-партизана. Та земляки пам’ятають його бойову роботу у важкий для країни час. У Мощенці ім’ям Івана Єлисейовича Цимбаліста названа школа, в Чернігові вулиця, в Городні його портрет встановлено на алеї біля вічного вогню. Про нього написані нариси, розповідають стенди в музеях.
Давно вже заросли вирви на залізницях від цимбалістових мін. По них вдень і вночі безперервно мчать ешелони з мирними вантажами. І це найкращий пам’ятник герою-партизану.
Удари з неба
Михайло Федосійович Шатило (народ. в 1919 р.)
Силу ударів штурмової авіації можемо кінця зрозуміти лише той, хто хоч раз потрапляв під її нальоти. Мені випало попасти під такі «небесні» удари японців на сопках Маньчжурії в серпні 1945 року. Наша батарея рухалась по звивистій гірській дорозі, можна сказати без всякого маскування. Не звертали ми майже ніякої уваги і на пролітаючі над нами літаки, вважаючи їх за свої. Схаменулись лише тоді коли японські літаки перейшли в піке і із страшним ревом і кулеметними чергами понеслись на нашу батарею. Всі кинулись у всебіч, намагаючись втиснути бодай голову в будь-яку щілину дороги, сховатись. За наказом командира хапаємо ПТР, навішуємо на гілку дерева і робимо кілька квапливих пострілів по штурмовиках. Даремно. Все відбувається так швидко, що не встигаю навіть злякатись, і лякаюсь лише тоді, коли бачу на дорозі кількох убитих і поранених товаришів, пожежу на причепі з снарядами, понівечену гармату. Біда навчила надалі бути обачнішими і обережнішими.
Неперевершеним майстром штурмових ударів з повітря став на радянсько-німецькому фронті в роки Великої Вітчизняної війни Михайло Федосійович Шатило. Народився він в звичайній сім’ї в селі Солонівка Городнянського району. Хлопчина може так би і не знайшов дороги до авіації, якби батьки в пошуках кращої долі не переїхали в двадцяті роки до м. Тагта Кемеровської області, де за кілька років до війни з’явився аероклуб, який відкрив юнакові дорогу до льотного військового училища. Як одного з добре підготовлених випускників Шатила залишають вчити молодих льотчиків для фронту за скороченою програмою. Працювати доводилось отож багато і напружено. Принцип у старшого лейтенанта був один: важко в навчанні — легко в бою. Вчив і вчився сам, прагнучи особисто вступити в поєдинок з ненависними фашистами.
Таку можливість командиру ланки 76-ого гвардійського Мелітопольського Червонопрапорного штурмового авіаційного полку було надано наприкінці 1943 року. В цей час велися жорстокі бої за визволення Криму.
І ось перше бойове завдання: треба знищити скупчення фашистських літаків на аеродромах Веселе, Сарабуз, Херсонес. Шість разів піднімає в повітря свою ланку ІЛів-2 командир-гвардієць, наносячи влучні бомбові та кулеметні удари по всіх трьох аеродромах. Маневри штурмовиків настільки відпрацьовані, що фашистські зенітники ніяк не можуть їх зупинити чи збити. Результати нальотів виявились блискучими: дев’ять ворожих літаків згоріло на аеродромах і один збитий в повітрі. Це додавало впевненості для дальших бойових польотів.
Далі була Білорусія. Тут ланка Шатила зробила 45 бойових вильотів. І кожен повен несподіванок і ризиків.
В одному з польотів наші штурмовики зустріли чималу армаду фашистських бомбардувальників, які летіли атакувати позиції радянських військ.
— Атакуємо! — почувся наказ командира. Ескадрилья штурмовиків сміливо врізалась в стрій «хейнкелів». Не допомогли їм і підоспілі винищувачі. Впали на землю п’ять палаючих ворожих бомбардувальників, один з яких був на рахунку Шатила. Блискуче виконали льотчики і поставлене завдання. Під час штурму ворожих позицій Шатило знищив самохідну гармату і 2 міномети.
Вже в Прибалтиці в районі м. Куссен штурмовики одержали завдання атакувати скупчення ворожих танків та автомашин, які прикривала велика група «мессершмітів». Наші штурмовики, які літали великими групами, прикриваючи один одного, сміливо вступали в бій і три винищувачі збили, решту розсіяли. Далі зробили три заходи на ворожі наземні цілі і знищили кілька танків та автомашин з військовими вантажами.
Бої тим часом перенеслись на територію Східної Прусії. Група «ІЛів» під командуванням Шатила нанесла відчутний удар по скупченню техніки та живої сили в районі міст Меденау і Неендорф. Шатило в цьому бою вивів з ладу танк «тигр», дві зенітні батареї, кілька літаків на одному з фашистських аеродромів.
120 бойових вильотів зробив гвардії старший лейтенант Шатило за якихось півтора року боїв. Хто служив в авіації знає, що це не так вже й мало. Якщо до цього додати, що досвідчений льотчик не був жодного разу збитий і навіть поранений, то неважко уявити якою майстерністю він володів. Величезною була і шкода нанесена фашистам завдяки сміливості тверезому розрахунку і кмітливості гвардійця.
Батьківщина високо оцінила бойовий вклад нашого земляка Михайла Федосійовича Шатила присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу, нагородивши його багатьма іншими орденами та медалями.
На досвіді таких льотчиків-штурмовиків, як Шатило, уже по війні навчалось немало молодих офіцерів, освоюючи все нову і нову техніку.
Після увільнення в запас Михайло Федосійович назавжди поселився в столиці Білорусії Мінську, який самовіддано визволяв від гітлерівців. Там працював на промислових підприємствах, вів і веде велику військово-патріотичну роботу серед молоді.
Пам’ятають героя і в Городнянській Солонівці та сибірській Тайзі, де в місцевих музеях Герою присвячені спеціальні стенди.
Грізний мотив «катюш»
Йосип Семенович Юфа (1915-1974)
Вже з перших днів Великої Вітчизняної війни радянські війська застосували нову, невідому гітлерівцям зброю — гвардійські міномети, які наш народ любовно найменував «катюшами». Кожен їх залп наводив жах на фашистських солдатів та офіцерів. Ще б пак! За натиском кнопки з кабіни автомашини на ворога з шумом летіло одразу шістнадцять реактивних снарядів, які розлітались на сотні осколків і своїм термітним начинням пропалювали все навколо: землю, воду, ліс. Недарма ж бо в ті часи про «Катюші» ходила в народі така частівка:
Немец в страхе прыгает, скачет,
С головой зароется в сугроб,
Но мотив и там его достанет,
И станцует немец прямо в гроб.
Фашисти докладали немало зусиль, щоб захопити в свої руки і оволодіти цією новою зброєю. Однак це їм не вдавалося. Таємницю наших «Катюш» пильно оберігали і ефективно застосовували в боях на відповідальних ділянках багатьох фронтів добре підготовлені і віддані Батьківщині офіцери. Одним із таких і був Йосип Семенович Юфа.
Народився і провів дитячі роки Юфа в Городні. Підлітком жив у Ромнах. В Ленінграді працював на заводі «Комсомолец». За путівкою комсомолу вступив до Ленінградського артилерійського училища, яке закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни.
Але спеціальність одержав дещо відмінну від інших артилерійських офіцерів — йому було довірено командувати дивізіоном тоді майже нікому невідомих «Катюш». З ними і вирушив на фронт в перший день війни.
В боях за Сталінград полк «Катюш» під командуванням Юфи не раз підтримував і виручав піхотні частини легендарної 62-ої армії В. І. Чуйка. Особливо пам’ятними і жорстокими були бої за знаменитий Мамаєв курган, інші важливі об’єкти.
Так само, як і в оборонних боях, вміло діяли гвардійці Юфи і в боях наступальних. Так було під Ростовом, Волновахою під час проривів ворожих укріплень.
П’ять днів тривали бої на підступах до Бєлгорода. Автомашини з гвардійськими мінометами з’являлись в найнесподіваніших для фашистів місцях. Давали залп-другий і тільки їх там і бачили. Зупинка — і знову на голови фашистів летіли сотні осколків і море термітного вогню. В цих наступальних боях мінометники Юфи знищили 33 ворожих танки, 85 автомашин, до 8 рот піхоти. Іншого разу подавили вогонь тринадцяти фашистських мінометних батарей, знищили і розсіяли до семи батальйонів піхоти.
І ось 38 армія підійшла до Дніпра. За рікою чекала свого визволення столиця України — Київ. Замаскувавши на узліссях артилерійську групу «Катюш», 28-літній полковник Юфа переходив від підрозділу до підрозділу, від машини до машини, пояснював випробуваним в боях офіцерам та солдатам важливість поставленого перед ними завдання.
А воно й справді було відповідальним. Вслід за піхотою треба було непомітно переправитись через Дніпро, зайняти зручні вогневі позиції, і масованим вогнем підтримати прорив багатоешелонованої оборони противника нашими наступаючими частинами.
Не вперше було гвардійцям долати водні рубежі, в безпосередній близкісті від противника. Все йшло за точно розробленим планом і на цей раз. Під покровом темряви Юфа вміло розставив всі свої реактивні установки на відведеній для вирішального удару ділянці фронту.
Всі застигли в напруженому чеканні. І нарешті давно очікувана команда:
— Вогонь!
Спалахнуло сріблястими смугами передсвітанкове небо, снаряди лягали точно в ціль, примушували фашистів або тікати, або вгризатись в землю. Але й там рятунку не було... Летіли в повітря ворожі доти, палали танки і автомашини.
В пробиті гвардійськими мінометами проходи кинулась в рішучий наступ піхота.
Та ось оговтавшись фашисти — притисли вогнем нашу піхоту до землі. І знову гвардійці завчасно відкривають прицільний вогонь, подавляючи ворожі вогневі точки.
Оцінюючи участь групи «Катюш» Юфи в боях за Київ, командуючий 38-ою армією К.С. Москаленко в книзі «На Юго-Западном направлений» писав:
«В період боїв за оволодіння і розширення плацдарму на західному березі Дніпра полковник Й.С. Юфа зумів під сильним вогневим протистоянням противника без втрат переправити гвардійські мінометні частини, які відіграли належну ролі, в Київській наступальній операції. Готуючись до неї, Йосип Семенович непомітно вивів свої частини на позиції, організував масовий вогонь восьми гвардійських мінометних полків і тим сприяв прориву ворожої оборони стрілецькими і танковими військами. За чотири дні боїв, з 3 по 6 листопада 1943 року керовані ним частини знищили два полкових штаби, 10 танків, 38 бліндажів, 13 спостережних пунктів, 30 кулеметних точок, кілька батарей артилерії та мінометів різного калібру і до трьох батальйонів піхоти противника».
За бої під Києвом гвардії полковник Юфа удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
В місті воїнів чекала страшна звістка про Бабин Яр, в якому фашисти по звірячому розстріляли більше 200 тисяч євреїв та людей інших національностей. Ще міцніше стиснули зброю гвардійці і пішли в нові бої за визволення України, Польщі, Угорщини, інших загарбаних фашистами країн.
По війні Йосип Семенович певний час служив в армії, передаючи молодим воїнам неабиякий фронтовий досвід.
Після виходу на пенсію Й.С. Юфа жив в м. Тушино під Москвою, де після смерті і похований.
Реактивні снаряди гвардійських мінометів були першими нашими ракетами, які важили всього кілька десятків кілограмів. Сьогодні ж наші ракети піднімають в космічний простір цілі орбітальні комплекси вагою в десятки тон. І звичайно б радів сьогодні наш земляк з того, що використовуються вони вже не стільки для війни, скільки для виконання мирних завдань. Раді тому і ми.
|
